нувши, просто перестрибнув. Погонич тих санок миттю скотився у сніг.
Луї Савой те саме проробив з своїм підгоном. Покинуті запряжки стикнулися з иншими, і сталася на льоду ціла метушня. Герінгтон наддав ходу. Савой не відставав. Доїжджаючи до кінця дзеркальної поверхні, вони летіли вже врівень з чужими саньми, що вели перед. Виїхавши на вузьку дорогу між розсипчастими сніговими берегами, вони вже були на чолі перегонів; Давсон постерігав їх при світлі північного сяйва; люди казали, що все пророблено спритно. Коли мороз доходить 60°, людям потрібний рух, або вогонь. — Отож і Герінгтон з Савоєм згадали старовинний звичай «їхати й бігти». Стрибнувши з саней і тримаючи в руках віжки, вони почали бігти, аж поки відновилася циркуляція крови. Тоді знову посідали на сані. Таким чином, то підбігаючи, то спочиваючи, вони відкатали ще два перегони. Кілька разів, користуючись з гладенького льоду, Савой намагався випередити Герінгтона, але йому не щастило. Простягшись довгим рядом, миль на п'ять, решта намагалася перегнати їх, але даремно: лише одному Луї Савоєві дісталася слава не відстати від убійчої ходи Герінгтонової.
Коли під'їхали вони до станції, що на сімдесятп'ятій милі, Лон-Мак-Фен, підлетів до них з запряжкою. Герінгтон, впізнавши в передовому собаці Вовчого Зуба, зрозумів, що перемога за ним. На Півночі не було ні одної запряжки, що могла б перегнати його на цих останніх двадцяти п'яти милях.
Савой, побачивши Вовчого Зуба на чолі супротивникової запряжки, зрозумів своє безсилля; він став стиха проклинати, так, як зви-
