людина, намагаючись обігнати, звертала в бік, собаки провалювались у сніг і вже не могли йти, а повзли, як слимаки. Через те й люди лежали на своїх санях, терпляче вичікуючи кращої дороги. Така одноманітна дорога тяглась аж протягом п'ятнадцяти миль униз від Бонанци і Клондайка, аж до самого Давсона, де санки виїхали на Юкон.
Тут чекав перший підгін. — Але Герінгтон і Савой змінили своїх собак за дві милі далі. Скориставшися з тої метушні, що виникла, коли всі міняли санки, вони перегнали більшу половину мандрівників. Чоловіків з трицять було ще попереду їх, коли вони виїхали на широкий Юконів простір. Ось тут і почалося змагання. Коли ріка в-осени замерзла, між двома величезними крижаними загатами залишилася завширшки з милю широка водяна просторінь. Течія була швидка, а тому крижаний покрівець утворився лише недавно. Отож тепер ця поверхня була гладенька, тверда й слизька, як паркет. Виїхавши на цей блискучий лід, Герінгтон зараз же став навколюшки, рукою притримуючись за санки. Батіг його так і свистів над собаками, а з уст йому злітала виборна лайка. Запряжки розсипались по слизькій крижаній поверхні, — кожна намагаючись випередити инших. Але з пожильців Півночи мало хто так спритно керував собаками, як Джек Герінгтон. Він поволі почав переганяти всіх. Луї Савой в розпачі напружував усі свої сили, щоб не відстати. Його собаки ступали у слід супротивникові.
Посередині цієї дзеркальної дороги з-під берега вискочив їхній підгін. Але Герінгтон не зменшив ходу. Виждавши слушного момента, коли нові сані стали врівень з ним, він, йойк-
