нувши з себе зайві хутра й ковдри, затягнувши міцніше пояси, люди чекали.
— Пора!
Шістдесят пар рук скинули рукавиці; стільки-ж мокасинів міцно вперлися у сніг.
— Марш!
Всі раптом розбіглись по широкому просторі. З усіх чотирьох боків дільниці почали забивати кілки по кутках і посередині, де стоятимуть центральні стовпи. Потім поскакували на сані і враз рушили замерзлою рікою. Знявся гармидер і галас, — ціла метушня. Санки стикалися з санками, упряж чепляла за упряж; собаки, наїжившись, клацали зубами. Вузька річечка вся була загачена. Удари батогів сипались і на людей, і на псів. Метушню ще збільшувало те, що кожний учасник мав при собі гурт товаришів, які намагались визволити його від цього натовпу. Але помалу то одні, то другі санки вискакували на рівне і, стрілою помчавши, швидко зникали в темряві навислих берегів.
Джек Герінгтон, заздалегідь передбачавши цю метушню, спокійно чекав коло своїх саней, поки все вгамується. Луї Савой, уважно стеживши за своїм супротивником, одним із найкращих їздців на собаках, за його прикладом теж став біля своїх саней. Лише, коли галас затих у далені, вони теж рушили. Миль з десять проїхали вниз до Бонанци, заким наздогнали передніх. Галасу вже не було, але й ніякої змоги перегнати. Відстань між полозками санковими була шіснадцять цалів, а дорога була завширшки — вісімнацять цалів. Колія від постійної їзди осіла майже на цілий фут і становила собою справжню канаву. Обабіч простягався покрів м'якого, блискучого снігу. Коли
