Сторінка:Джек Лондон. Бог його батьків (1927).djvu/16

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

згадувала, але щось таємне, невидиме сиділо за нашим багаттям і розділяло нас. Вона намагалася забути, але воно зростало, і тоді я читав в її очах, серцем болісно відчував її тяжке зітхання.

Нарешті, вона породила мені дитинку, дівчинку, і вмерла. Я подався до народу моєї матери, шукаючи мамки, щоб виплекала, вигодувала мені дитинку коло теплих грудей. Але руки мої зрошені були кривлею людською, людською кривлею, і церква була тому винна. З півночи приїхали за мною вершники, але брат моєї матери, що був тоді вождем племени, сховав мене, давши мені на дорогу коней і їжи. І я з дитям помандрував у країну Гудзонової затоки, де білих людей було мало. Вони не допитувалися, хто я і звідки. Я працював у них за мисливця, поводиря та погонича собак, аж доки дочка моя виросла, стала жінка — висока, струнка, що око милує.

Ви знаєте, зима, довга, самотна, випещує кепські думки та злі вчинки. Головний агент нашого товариства був людина жорстока, смілива. Не з тих, що приваблюють жінок. Але скинув він оком на мою доньку, що розцвіла, стала жінкою. Матір божа! Він відрядив мене з собаками в далеку путь, щоб мати можливість.... Розумієте, це була жорстока й безсердечна людина. Вона-ж, дівчинка моя, була зовсім біла, і душа її була біла, і була вона добра жінка і…… ну, й померла.

Був лютий холод у ніч мого повороту. В дорозі я пробув кілька місяців; собаки мої знесилились і дуже шкутильгали, коли я приїхав до форта. Індійці і метиси мовчазно дивилися на мене, і я — сам не знаю, чому — відчув якийсь острах. Але нічого не промовив, аж нагодував