Сторінка:Джек Лондон. Бог його батьків (1927).djvu/17

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

собак, і сам попоїв, як людина, що її очікує якась праця. Тоді лише промовив, питаючи їх, в чим річ, що сталося. Але вони відступалися від мене, боячись мого гніву і того, що міг би я зробити. Я розпитував їх, і вони оповідали мені слово за словом, дію за дією, і дивувалися, що я так спокійно слухаю.

Вислухавши все, я пішов до хати агентової; я був тоді спокійніший, ніж тепер, оповідаючи вам. Він перелякався і почав кликати метисів, але вони й сами обурились проти його вчинку і відреклися його: хай, мовляв, спить на тому, що послав.

Але він утік до священика. Я швидко подався за ним. Прийшовши туди, я зустрів попа, що став мені поперек дороги і почав мене заспокоювати; він казав, що роздратована людина не повинна йти ні праворуч, ні ліворуч, а лише просто до бога. Я просив, як ображений батько, дозволити мені пройти. Він відповів, що лише через труп його я зможу перейти, і благав мене помолитись. Дивіться, тут знову втручалася церква, завжди та церква. Отож, я перейшов через труп священика і вирядив агента, щоб разом з моєю дочкою став він на суд перед бога, лихого бога, бога білих людей.

Знявся крик і гамір, бо дали знати на станцію, і я втік. Пройшов країну Великого Невільника, подався вниз долиною ріки Мекензі до вічних льодів, перейшов через Білі Скелі, обігнув велике коліно Юкона і дійшов аж до цього місця. Від того часу до цього дня не бачив я людей з народу мого батька. Ви — перший, будьте ж і останнім. Цей нарід став моїм народом, це люди прості, я здобув собі серед них велику шану. Моє слово — їм закон, і