ками, що його супроводжали. А губернатор Волш? Пропав укупі з усіма сопутниками і вісьмома саньми на Тридцятій Милі. А Деверо? А хто-ж такий Деверо? Ах, так це-ж кур'єр. Та його застрілили індійці на озері Марш!
І так воно йшло далі. Звістки передавались. Люди проштовхувались уперед, щоб дещо дізнатися про своїх друзів та компаньйонів. Іх на бік відштовхували инші, і вони, спантеличені, навіть не встигали, як слід, вилаятись. Заким Кід із Монтани добрався до берега, його вже оточили кілька сот золотошукачів, одягнених у хутра. Проходячи повз касарні, він уже був у центрі цілого походу. Найбільший натовп збірався біля Оперного будинку. Кожний пролазив у середину, щоб при нагоді розпитати про своїх товаришів. Всі пропонували йому випивку. Ще ніколи Клондайк не зустрічав так гостинно новаків-чечаків. Весь Давсон захвилювався. Такої серії катастроф не пам'ятає його історія. Всі видатні люди, що навесні виїхали на південь, загинули. Із хатин висипали їхні мешканці. Люди з непритомними очима шукали людину, що принесла такі катастрофічні звістки. Російська метиска, дружина Бетлісова, сівши біля вогню і в розпачі похитуючись тілом, посипала попілом своє чорне, як смола, волосся. Спущений до половини прапор сумно маяв над касарнею. Давсон оплакував своїх небіжчиків.
Навіщо Кід із Монтани утяв такий жарт, ніхто не знає. Нічим иншим, тільки брехливістю його можна пояснити цей факт. Йому завдячуючи, цілих п'ять день країна заливалася гіркими слізьми; п'ять день він був цар і бог на Клондайку. Людність дала йому притулок, хліб, сіль з ним поділяла. Шинки частували його,
