ранку аж до пізньої ночи. Та ще він майже певен був, що власник собак погнався за ним, а тому хотів дістатися американського кордону, заким крига скресне. Але третього дня вже стало очевидним, що весни йому не перегнати. Юкон ревів і рвав на собі кайдани. Доводилось робити довгі об'їзди, бо шлях місцями провалювався в швидку течію ріки, а лід, уже в ненастанному русі, з гуркотом тріскався, утворюючи глибокі розколини. Тими розколинами та ополонками, що їх було сила силенна, вода проступала на поверхню крижану. Собак уже почало змивати, і вони більше плили, ніж йшли. Отож він завітав до дроворубової хатинки, що стояла на рогові якогось острова. Два пожильці неприязно зустріли його, але він все-ж таки, розпрігши собак, почав готувати їжу.
Дональд і Дейві — це були найкращі зразки прикордонних невдатників. Вони були земляки з Канади, родом — шотланці, мешканці міста. І ось опанувала їх якось хвилина божевільства: вони залишили працю в конторі, забрали всі свої ощаження й подалися до Клондайку шукати золота. Тепер їм довелось зазнати доброї біди в цій країні. Голодні, знесилені, сумуючи за рідним краєм, вони найнялись рубати дрова для Пароплавної Кампанії з умовою, що їх безплатно повезуть до дому. Не взявши на увагу всі можливі випадковості, сполучені з льодоходом, вони довели свою недолужність вибором острова, на якому оселились. Кід із Монтани, хоч і малий досвід мав що до льодоходу на великій річці, а все ж таки стурбовано повів очима навколо, і погляд його помандрував до далекого прагненого берега, де високі скелі немов обіцяли захисток від усіх крижин, які-но є у Північній Країні.
