Сторінка:Джек Лондон. Бог його батьків (1927).djvu/27

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

до життя! Любов до життя! Він не міг її позбутись. Їй завдяки його невідомі предки продовжували свій рід, їй завдяки і він його продовжуватиме. Його хоробрість, якщо хоробрістю це можна назвати, була витвором фанатизму. Хоробрість Стокардова й Білєва була любов до ідеалу, що глибоко пустив коріння. Любов до життя була в них не менша, ніж у нього, але расові традиції були ще дужчі. Не те, щоб їх не страшила смерть, але вони були досить відважні, щоб не купувати життя ганебною ціною. Місіонер підвівся, охоплений хвилинним настроєм самопожертви. Він до половини переліз засіку, щоб добутися до другого табору, але враз охляв, плюхнув до долу — весь якась тремтяча, плаксива маса: — Як дух скерує! Як дух скерує!

— Хто я, що насмілююсь відкидати веління божі! Ще до створення світу все було написано в книзі. Навже я, червяк, стану вискрібати сторінку звідтіля чи який небудь рядок, її! Як бог звелить, так і дух скерує.

Біль, перехилившись, підвів його на ноги і, мовчки люто потряс. Потім він кинув цей жмут тремтячих нервів і звернув увагу на двох прозелітів. Але вони виявляли мало страху; жваво і весело готувалися до наступних військових дій.

Гей Стокард, стиха порозмовлявши з жінкою, обернувся до місіонера.

— Приволочи його сюди, — промовив він до Біля.

— Ну, а тепер повінчай нас, тільки швидше  — промовив він до Стерджеса Овена, коли той став перед його.

— Важко вгадати, чим усе це кінчиться; тим то я й рішив упорядкувати свої справи, — промовив він до Біля, немов виправдуючись.