співали. Нарешті вороги з жахом відхлинули від нього, а він, тяжко дихаючи, сперся на свою сокиру.
— Присягаюся душею своєю! — гукнув Червоний Баптист: — Ти ж чоловік. Зречися свого бога, і будеш живий.
Стокард тихим голосом, але з повагою відмовився.
— Дивіться! Це-ж баба! — Стерджеса Овена привели й поставили перед метиса. Крім уразки на руці, він був зовсім непошкоджений, але, пойнятий нестямним жахом, кидав очима в усі боки. Героїчна постать скаліченого стрілами, байдужливого, невгамовного богохульника, що з погордою обіперся на свою сокиру, приковувала до себе його погляд. Він відчув велику заздрість до цієї людини, що так спокійно сходила до темної брами смерти. Запевне Христос, а не він Стерджес Овен, був створений по тому ж образу. А чому ж не він? Він невиразно відчував прокляття спадщини — кволість духа, що перейшла на нього від далеких предків; його пойняв гнів проти творчої сили, — під яким би символом вона не виявлялась, — тієї сили, що створила його, слугу свого, таким кволим. Навіть людину дужчу за нього цей гнів і ця скрута змусили би зректися віри, а Стерджеса Овена й поготів. Жахаючись лютости людської, понехтував він гнівом божим. Він захопився служінням богові лише для того, щоб упасти. Йому дано було віру без сили віри, йому дано було благодать без сили благодати. Це було несправедливо.
— Де ж тепер бог твій? — запитав метис.
— Не знаю.
Він стояв рівно, нерухомо, як дитина, що відповідає з катихизиса.
