жете позбутися попередніх ваших поколіннів. Ваші предки існували вже тисячу століть, і навіть сто тисяч, і рід ваш не повинен обірватися тут. Не повинен! Ваші предки на це не дозволять. Інстинкт сильніший від волі, раса могутніша від вас! Підемо, Дейвіде, підемо. Ми ще молоді, нас кличе життя, що таке хороше. Підемо!
Він звернув увагу на Вінапі, що вийшла з хатини погодувати собак, і похитав головою на знак заперечення.
Але жінчина рука вже обняла його за шию, і своїм лицем вона притулилась до його лиця. Перед ним повстало його суворе життя — марна боротьба з невблаганною стихією, жахливі роки холоду й голоду, первісне, дикунське життя, болісна порожнеча, що її не могло заповнити оте звіряче животіння. А тут з'явилася спокуса, що нашіптує йому про ясні теплі країни, музику, світло і радість, — що викликала спогади минулих часів. Він несвідомо віддався цим примарам. — Перед ним маячили обличчя, уривки забутих подій, веселі години, залунали в ушах звуки пісень, дзвінкий, розкотистий сміх.
— Підемо, Дейвіде, підемо! У мене вистарчить на двох усього. Наш шлях чудовий! — Вона обвела очима бідну обстанову хатини. — У нас вистарчить на двох. Світ коло ніг наших, і всі радощі наші! Ходімо, ходім!
Вона була в його обіймах і вся тремтіла, а він міцно пригорнув її до себе і вже підвівся… Та враз крізь товсті стіни добувся гострий окрик Вінапі: вона розбороняла собак, що покусалися.
Друга картина промайнула перед його очима: в лісі боротьба з ведемедем, пронизливий крик Вінапі і гавкотіння собак, що їх вона нацьковувала на звіря. Сам він серед цієї бійки, за-
