в'язаний линвами. Навколо їх закрутився дим, а гострий град зашмагав по тілу. Томмі швидко затягнув кінці шатра і повернувся до вогню. Дик Гемфріз, кинувши в куток полагоджене дорожне реміння, закурив люльку. Навіть Моллі на цей раз переконало те, що вона побачила.
— Але ж там моє плаття! — мало не крізь сльози промовила вона; в цю хвилю жіночість таки перемогла. — Вони лежать у ямі зверху і можуть зовсім зіпсуватись. Чуєте, кажу вам, що можуть зовсім зіпсуватись.
— Нічого, нічого! — промовив Дик: — Не хвилюйтесь, моя мила. Я вже досить старий, можу бути братом вашого батька, бо ж у мене дочка старша від вас. Я вам накуплю різного вбрання, коли ми доберемося до Давсона, останніх своїх доларів не пожалію.
— Коли ж то ми приїдемо до Давсона? — призирство знову захлинуло її хвилею. — Скоріше ви згинете де-небудь у дорозі. Ви ж утопитесь у болотяній калюжі. Ви… ви… британці… Ці слова раптово вихопилися в неї, у них вилилось все її обурення. Якщо ці слова не примусять їх рухнутися з місця, то вже ніщо не поможе. Томі знову почервонів, як рак, але тримав язик за зубами.
Очі Дикові трошки пом'якшали. Він мав ту перевагу проти Томі, що колись була в його за дружину біла жінка. Спадковість п'яти американських поколіннів за де-яких обставин є не зовсім зручна; одною з таких «обставин» у данному разі було неминуче сусідство з одноплеменцями: ті чоловіки були британці. Її предки і нащадки тих предків на морі й на суходолі завжди воювали з ними та їхніми предками. Так само вони й далі воюватимуть. Треба ж було їй виправдати традиції своєї раси.
