Вона була жінка сучасна, але у її крові кипіло всевладне минуле. Це не одна Моллі Травіс взувала резинові чоботи, одягала непромокальний плащ та реміння на спину, ні, в її особі це робили тисячі, десятки тисяч її попередників; вони й передали їй оте енергійне підборіддя, оту рішучість в її очах. Моллі Травіс хотіла засоромити оцих британців, бо незчисленні тіні минулого стверджували панування своєї раси.
Чоловіки їй у цьому не заважали. Дик тільки запропонував був свій цератовий плащ, тому що її макінтош у таку погоду захистить не більше, як звичайний папір. Але вона з призирством відмовилась від його послуг, натякаючи на свою самостійність. Отож він, докурюючи люльку, не промовив більше ні слова, аж доки вона, одгорнувши поли шатряні, пішла залитим водою слідом.
— Як на твою думку, чи дійде вона? — вигляд Дика перечив його байдужій інтонації голоса.
— Ви питаєте, чи дійде вона? Якщо вона й витримає таке повітря, поки дійде до ями-комірки, то все одно збожеволіє від мук і холоду. Чи витримає вона? Та вона ж збожеволіє. Ви ж сами знаєте, Дик. Об'їжджали ж ви навколо рогу Горн. Знаєте, чи добре то лежати зверху, між обмерзлими вітрилами, підчас хуртовини, коли б'є тебе сніг і град, лежати доти, що аж ладен заридати, мов та дитина мала.
— Плаття! Вона за плаття хвилюється! Вона ж тепер не зможе відрізнити спідниці від кастрюлі, чи чайника.
— Я думаю, що нам не слід було й відпускати її.
— Еге. Спробували б ви не пустити її, то присягаюсь, що вона оце шатро чисто розтро-
