скочив і закам'янів: Перед ним стояв той, що з рубцем на щоці.
Чужинець розглядав його з великою цікавістю.
— Ви не жахайтесь, — промовив він, заспокоюючи його.
— Не думайте, що я зачеплю вас, чи ваше прокляте золото.
— Чудний з вас чоловік, — задумливо провадив він далі, вдивляючись у залите потом обличчя Кентове — йому аж коліна трусилися.
— Чого це ви справді мовчите? Що сталось з вашим язиком?
— Звід… звід… звідки це у вас? — промовив нарешті Кент, тремтячим пальцем показуючи на великий рубець, що був на щоці у чужинця.
— Та це один матрос почастував мене швайкою з великої бомбрамселі. Ну, а тепер, коли вже ви трохи заспокоїлись, радий я знати, що з вами сталося. Та яке вам діло до мого рубця, біс його батькові. Чи він вам заважає, чи що? Чи, може, вам дуже сподобався? Скажіть, будь ласка.
— Ні, ні, — промовив Кент, сідаючи на стілечко. Болісно всміхався і трясся, як у пропасниці. — Мене тільки це здивувало.
— Чи-ж бачили ви щось подібне до цього? — запитав він.
— Ні, зроду не бачив.
— А чи-ж не краса, га?
— Так, звичайно.
Кент кивнув головою навіть, щоб догодити чужинцеві, і ніяк не сподівався, що той вибухне таким гнівом.
— Ах ти-ж, паршивцю! Ах ти-ж процівілої, брудної, швабри син! Як це ти смієш отут натякати, що тобі подобається оце тавро, що на-
