Темрява була така глупа, що Смок чув, але не бачив, як він промчав.
На рівній крижаній поверхні біля торговельного посту Шістдесята Миля Смок перегнав ще двоє санок. Всі допіру перемінили запряжки й перші п'ять хвилин їхали поруч; кожен, стоячи на вколюшках, махав батогом гукав на своїх осатанілих собак. Але Смок добре знав цей шматок дороги і здаля вглелів маленьку сосну на березі, що слабо вимальовувалася при світлі численних вогнищ. За цією сосною не тільки починалася темрява, але кінчався раптом рівний шлях. Він знав, що тут дорога так звужується, що нею можуть їхати лише одні санки. Висунувшися наперед, він піймав мотузку і підтягнув санки ближче до стернового собаки. Він схопив його за задні ноги і потяг. Собака, розсердившись, загарчав на нього і хотів вчепитися своїми іклами, але його потягла решта запряжки. Це, одначе, загальмувало санки, і двоє інших санок ринупи у темряву на вузький шлях.
Смок тільки почув, як щось гепнуло і затріщало. Відпустивши стернового пса, він стрибнув на передок і погнав свою запряжку праворуч незайманим снігом, де собаки, аж надриваючись, загрузали по вуха. Це була виснажлива праця, але, обігнавши дві запряжки, він добився до добре натертого шляху.
На перегін від Шістдесятої Милі Смок мав найгіршу запряжку, і хоч дорога була хороша, але він обмежив цей перегін тільки п'ятнадцяттю милями. Ще дві запряжки мали довезти його до Давсона, до Контори, що регіструє ділянки, і Смок, вибрав своїх найкращих собак для цих двох останніх перегонів. Сам Сітка Чарлі чекав на нього з вісьма маламутами, що мали кинути Смока вперед на двадцять миль, а для фініша, на останні п'ятнадцять миль, була його власна запряжха, — запряжка, яку він мав усю зиму, і що була з ним, коли він шукав Озеро Несподіванок.
Тих двоє, що наскочили один на одного на Шістдесятій Милі, так і не обігнали його, а з другого боку, його запряжка не обігнала нікого з тих трьох, що йшли попереду. Його собаки бігли охоче, хоч їм бракувало витривалости і швидкости, досить було гукнути, і вони неслись з усіх ніг. Смокові нічого не залишалося робити, як тільки лягти обличчям до низу та триматися. Знов і знов
