реальна вага. Другий — що його спина не витримає. А в третє — він вилаявся, коли після п'яти хвилин зусилля сам звалився на тягар, що його він даремно намагався підняти. Він обтер чоло і за купою мішків з харчами угледів Джона Беллю, що уважно стежив за ним — з виразом глуму в очах.
— Боже! — проголосив цей апостол витривалости: — Яке охляле покоління вийшло з наших чресел! Коли мені було шістнадцять років, я жартуючи піднімав такі речі.
— Ви забули, дядю, — швидко зауважив Кіт, — що я не ріс на ведмедині.
— Я жартуючи підніматиму їх і в шістдесят років.
Ви мусите це мені показати.
Джон Беллю показав. Йому було сорок вісім років. Але він нахилився над мішком, схопив його рукою, розгойдав, швидко підкинув і випростався, перекинувши мішок з борошном собі на плечі
— Спритність, мій хлопче, спритність. Та ще міцний хребет.
Кіт з пошаною зняв свого капелюха.
— Ви, диво, дядю, блискуче диво. А як ви гадаєте, чи зможу я навчитися цієї спритности?
Джон Беллю знизнув плечима.
— Ти накиваєш п'ятами раніш, ніж ми звідци вирушим.
— Не бійтеся, — простогнав Кіт: — Там О'Гара, лев лютий. Я ніколи не вернуся назад, поки маю снагу.
З першим пакунком Кітові повелося добре. До Фінеганського Перехрестя їм пощастило найняти індіянів, щоб перенести дві тисячі п'ятсот фунтів поклажі. Але починаючи з цього місця, мусіли працювати їхні власні спини. Вони надумали посуватися наперед щодня на одну милю. Це здавалося легким на папері. Джон Беллю лишався в таборі куховарити, а тому не мав спроможности перенести більше за одного випадкового пакунка в день. Отож на долю кожного з трьох молодих хлопців припадало нести вісімсот фунтів, щодня посуваючись на одну милю наперед.
— Якщо робити п'ятдесятифунтові пакунки, то вийде щоденна прохідка на шістнадцять миль з поклажою, та п'ятнадцять миль порож-
