Сторінка:Джек Лондон. Смок Беллю (1948).djvu/15

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено

багато днів. І все ж таки, як-ніяк, а це була найлегша частина дороги. Почекайте, як дістанетеся до Чількута, — казали йому інші, коли вони, спочиваючи, розмовляли, — то там дряпатиметесь і руками, і ногами.

— Не буде ніякого Чількута, — відповів Кіт. — Принаймі для мене. Ще задовго до того я спочиватиму в моїй маленькій домовині під мохом.

Він підсковзнувся, і страшенне зусилля вдержатись на ногах злякало його. Він відчув, наче щось у середині йому відірвалося.

— Якщо я впаду з цією поклажою на спині, — я пропав, сказав він одному носієві.

— Це ще нічого, була відповідь. Почекайте, ще попадете до Каньона. Вам треба буде переходити через бурхливий потік по шістдесятифутовій сосні. Нема ні кодол, що за них можна було б триматися, нічогісінько. А вода клекоче, а дерево вгинається під вашими ногами. Як упадете там з поклажою, то не визволитеся з ремнів. Так і потонете.

— Добра мені потіха, — відповів він, але був такий знесилений, що зрозумів ледве половину того, що чув.

— Там щодня тонуть по троє та по четверо. Запевняв його той. Я якось допоміг витягти з води німця. Він мав при собі чотирі тисячі грошей банкнотами.

— Весело, мушу, сказати, — відповів Кіт і, хитаючись, пішов своєю дорогою.

Він та його мішок з бобами зробилися якоюсь мандрівною трагедією. Він усе згадував морського діда, що сидів на шиї у Синбада. І це одна з подорожів, що зміцняють мужність, міркував він собі. Рівняючи до неї, навіть служба в О'Гари була дитяча забавка. Знову і знову його спокушала думка кинути мішок з бобами в кущі, прокрастися поза табором до берега та вернутися якимсь пароплавом до цивілізації.

Але він цього не зробив. Десь у ньому ще жевріла спадкова витривалість, і він казав собі без перестанку, що те, що інші люди роблять може й він робити. Це стало в нього якимсь кошмарним приспівом, і він мимрив його всім, хто на шляху проходив повз нього. Іншим часом, відпочиваючи, він стежив заздрісно за малорозумними індіянам, з міцними, наче у мулів, ногами, що чалапали під своїми важкими пакунками. Вони ніколи, здавалося, не відпочивали, а все