— Чи не хочете ви зсунути цей мішок з моєї ноги? — спитала вона холодно.
Він подивився і швидко встав.
— Це не мішок Це мій лікоть. Вибачте.
А проте ця інформація не збентежила її, а холодний тон звучав, як виклик.
— Треба ще дякувати вам, що не перекинули пічки, — сказала вона.
Він простежив за її поглядом і побачив залізну пічку та кавник, що коло нього поралася молода скво[1]. Він втягнув у себе дух кави й озирнувся до дівчини.
— Я — чечако, — сказав він.
Невдоволений вираз її обличчя казав йому, що для неї це й без того ясно, але він не журився.
— Я кинув мої заліза, це б то пістолі, — сказав він.
Тоді вона пізнала його, і очі її заблищали.
— Я ніколи не думала що ви дістанетеся аж сюди, — сказала вона.
Він знов пожадливо втяг повітря
— Як я люблю каву! — сказав він, звертаючись просто до неї. — Я дам вам мого мизинця — одріжте його, і я не скажу нічого. Я буду вашим рабом хоч рік, хоч другий, або скільки хочете часу, тільки дайте мені шклянку кави.
І за кавою він сказав їй своє ім'я та довідався, що її звуть Джой Ґастель. Він також дізнався, що вона здавна в цій країні. Вона народилася на торговельній стоянці на Грейт Слейв і ще дитиною перейшла з своїм батьком через Скелясті Гори та спустилася до Юкону. Тепер вона їздить з батьком, що затримався по справах у Сітлі, і підчас корабельної катастрофи, мало не загинув на нещасливому «Чантері», але приїхав назад до Пуджег Савнду на пароплаві, ще його врятував.
Зважаючи на те, що вона сиділа ще в своїх ковдрах, він не затягував розмови і героїчно ухилившись від другої шклянки кави, витяг з її намета свою кладь і себе самого. Він також звідти виніс кілька своїх спостережень, а саме: що мала вона гарне ім'я та гарні очі. Їй було не більш як двадцять, або двадцять два роки. Її батько певне був француз. Вона мала сильну волю та палку вдачу і здобула освіту де-інде, тільки не на кордоні.
