лено. — Чому ні? І дитина зможе навчитися. Але ми сьогодні, певне, не вирушемо.
Було вісім годин, коли з намету хтось гукнув, щоб йому дали кави, а коло дев'ятої з'явилися обидва хазяїни.
— Ну — сказав Спреґ, одгодований, рожеволиций молодий чоловік років на двадцять п'ять — час вирушати, Шорті. Ви, та… — тут він запитуючи глянув на Кіта, — Я не цілком запам'ятав ваше ім'я вчора ввечері.
— Смок.
— Добре. Шорті, ви та містер Смок краще починайте навантажувати човна.
— Кажіть просто: Смок, викиньте містера, — зауважив Кіт.
Спреґ злегка хитнув головою і потяг вздовж наметів разом з лікарем Стайном, струнким, блідим молодим чоловіком.
Шорті глянув досить виразно на свого товариша.
Над півтори тони вантажу, а вони не хочуть і пальцем поворушити. Ви самі бачили
— Я гадаю, це тому, що нам платять, щоб ми робили цю роботу, — відповів Кіт весело. — Але ми з цим упораємося самі.
Перенести три тисячі фунтів на плечах за сотню ярдів було завдання не легке, а коли робити це в завірюху, загрузаючи у снігу, у важких гумових чоботях, то це знесилює вкрай. До того треба було ще зняти намета та спакувати дрібне дорожне причандалля. Тоді почали вантажити. В міру того, як човен осідав, його відштовхували все далі та далі, збільшуючи просторінь яку мали перебродити. До двох годин упорались, і Кіт, не зважаючи на два сніданки, так охляв від голоду та втоми, що у нього тремтіли коліна. Шорті, що був у такому самому стані, нишпорив за їжою по казанках та мисках і нарашті витяг великого горщика з застиглими вареними бобами та великими шматками сала. У них була тільки одна ложка з довгим держаком, і вони почали по черзі запускати її в горщик. Кіт почував, що за все своє життя ніколи так не смакував їжі, як оце тепер.
— Боже милостивий, — мурмотів він плямкаючи. — Я ніколи не знав, що таке апетит, поки не попав у цю подорож.
Спреґ і Стайн надійшли тоді саме, як Смок і Шорті лише напів скінчили цю приємну розвагу.
— Чому ви затримуєтеся? — незадоволено спитав Спреґ. — Хіба ви не збираєтеся вирушати?
