— Хіба не хочете повісити його?
— Це забере надто багато часу. Він залишиться; поки ми вернемося, а покищо, я думаю, засідання відкладемо. Баритися не доводиться.
Гардінг завагався. Погрозливо глянувши на Смока, він побачив, що П'єр з дверей киває на Луі. Кинувши останній погляд на грудку золота, що була на столі, він, нарешті, зважився.
— Не раджу вам тікати, — кинув він назад через плече. — До того ще, я позичаю у вас собак.
— Що це, знову ця проклятуща метушня? — кумедним і жартливим фальцетом спитав сліпий старий мислівець, коли крики людей і собак та рип санок сполошили тишу у хаті.
— Звичайно, — відповіла Люсі. — Я ніколи не бачила золота, такого, як це. Помацайте його, дідусю.
Вона поклала великий самородок йому на руку. Але він не виявив великого інтересу.
— Це була чудесна країна для полювання, — жалівся він, — поки ці небезпечні шукачі не поприходили і не поросполохали дичини.
Двері відчинилися, і ввійшов Брек.
— Ну, — сказав він, — четверо нас тільки й залишилося в таборі. До Стюартової річки, де я отаборився, сорок миль, і найпрудкіший з них може доїхати туди і вернутися лише за п'ять або шість день. За цей час ви, Смоку, мусите втекти.
Брек засунув свого мислівського ножа за ремінь, що зв'язував Смока, і глянув на жінку.
— Сподіваюсь, що ви не заперечуєте? — сказав він ввічливо і багатозначно.
— Якщо має бути якась стрілянина, — перебив сліпий, — то я просив би, щоб мене спочатку одвели до іншої хати.
— Робіть своє та не зважайте на мене, — відповіла Люсі. — Якщо я не здатна на те, щоб повісити людину, то я й не здатна тримати ї тут.
Смок підвівся, потираючи зап'ясток, де ремні спинили кровообіг.
— Я приготував там для вас усе, — сказав Брек. — На десять день харчів, ковдри, сірнички, тютюн, сокиру й рушницю.
— Ідіть, — підбадьорила Люсі. — Держіться, чужинче, високих місць. Давай Бог ноги, та чкурніть, якнайшвидче.
