набрало в Росії, де політика російського уряду ставила своїм завданням нищити всякі ознаки української національної окремішности, яко небезпечного для держави сепаратизму. Отже появився цілий ряд учених славістів, котрі не тільки старались довести, що українська мова є не більше як наріччам однієї спільної русскої мови, алеж і боролись усіма силами проти того, щоб українська мова знаходила свій ужиток в письменстві.
До таких учених належали в Росії проф. П. Кулаковський, проф. А. Буділович, проф. А. Соболевський, а особливо проф. Т. Флоринський. Останній в своїй книзі „Славяннское племя"; визнаючи за осібну мову навіть кашубську, не визнає ні української, ні білоруської мови і нараховує 9 таких славянських мов (і народів): російську, болгарську, сербо-хорватську, словінську, чеську, словацьку, лужицьку, польську і кашубську. Автор другого загального нарису про ставянщину проф. Л. Нідерлє в своїй праці „Slovanský svět“ нароховує 7 язикових одиниць: російську, польську, лужицько-сербську, чеську, словінську, сербо-хорватську і болгарську.
Коли послухаєм голосу двох найбільших авторитетів сучасної науки славянознавства, проф. В. Яґіча і проф. А. Шахматова, то вони вирішають питання про самостійність української мови цілком на її користь, а проф. Шахматов, так само як і другий великий учений, академик Хведор Корш вирішили його не тільки теоретично, але й практично, пишучи українською мовою наукові статті для українських наукових виданнів; на ґрунт їхніх поглядів стала така поважна інституція, як Російська Академія Наук.
