Допрядала проміння бліді.
Хоч-би слово зірвалося з уст!
Хоч-би тінь непокори лягла!
Тільки серця надламаний хруст
І в очах невиразна імла…
Хто вона і за що — не питав,
Бо любив без вагання і слів
Ще тоді, як у синіх житах
Випадково в запіллі зустрів.
І так дивно здавалось мені,
Що я сам… моя власна рука
Ці зав'язані очі сумні
Розстріляє ударом курка…
Все пройшло, проминуло давно,
Наче тінь, наче сон, наче мить.
Тільки спогадів буйне вино,
Тільки серце ще й досі болить.
А коли перебіг молодик,
Ніби срібний дзвінкий водограй —
Синій вогник до ночи приник
Та дитяче розгублене: — Ай!
І хотілось до болю тоді
Закричати на всесвіт: — Агов!
