Сторінка:Дмитро Фальківський. Обрії поезії (1927).djvu/47

Проковтнуть сивоусі тумани
В свою пащу тебе і човна.
І ніколи…
 ніколи…
 не встанеш
У болоті із глейкого дна.

 

А на ранок, як сонце прогляне,
Як затихнуть горласті вітри, —
Тільки хвилі гудуть неустанно
Й ряботинням болото ятрить.
Та на березі ходить, блукає
Півсела, заглядаючи в синь.
— Ну, а може таки приблукає
На човні чоловік, або син.

 

А пізніше:
 плачі, голосіння…
А пізніше: жалоба в селі.
Не один… не одна на колінях
Лає бога святого без слів.

 

Так гартує природа до бою
Нас із самих малесеньких літ.
Ми зрослись, побратались з водою,

45