І в темряві чув він, як царь роздягався, він чув, як зітхав, потягався потомленим тілом, як брязнув сердито корону і впав на роскішнеє ліжко.
І в темряві тихій вчулися хлопцеві лемент і скарги, і ревний, розпачливий плач.
Дитя, скам'яніле од дива, як плаче щасливий, могутний, кого божеством називають, не втерпіло далі: на вибух нового ридання руки воно простягло і кинулось просто назустріч щасливцю нещасному сльози утерти.
З криком ускочив наляканий царь, хлопця вхопивши, без пам'яти вибіг у другу кімнату, забувши і зброю і одіж.
З дивом побачив той хлопчик причину ридання царського: між кучерів пишних предовгі ослячії вуха вгору здіймались! Даремне їх кучері крили, даремне гнітила корона: все вище та вище зростали угору огидливі вуха, страшенна кара богів.
І царь затрусився од гніву, і царь ухопився за зброю і хоче убити зухвальця.
І що-ж се спинило караючу руку?
— Бідненький, бідний ти царю! Як тобі тяжко з такими бридкими вушима! Хто тебе, царю, пожалує в світі, хто царювати поможе?
Жалість, не страх за життя своє хлопця навчили, як смерть одігнати.
Став з того часу хлопець царським улюбленцем, лиш мусив німим з того часу зробитись: царь йому втяв язика.
Видужав хлопець, виріс великий і міцно держить він царську таємницю і тішить царя, розважає в години самотного суму і рає порадами в справах.
Скоро осяг усього: і багацтва і сили, і чести німий улюбленець царський, одного лиш не міг він за-
