Устало на небо веселеє сонце, зирнуло, всміхнулось привітно на любих дітей молодих, що в обіймах кохання і досі дрімають.
Які-ж то у сонечка діти, які то коханці щасливі?
Кохана — земля-чарівниця.
Зубчастії гори віночком блакітним вінчають її, зелені луги і сади кучеряві поясом пишним підперезали її; зпід його одежа червона важкими згортками пада униз, а поділ весь унизан камінням рябеньким.
Коханий — то буйнеє море.
Зелено-блакитний жупан на йому полами шовковими тихо хвилює і блеще од проміня сонця, неначе камінням унизаний весь дорогим, а піна мереже смужками перлистими його вподовж і поділ обкладає рясним брузументом.
Всміхнулося сонце у друге: земля пробудилася перша і вся счервоніла, ніби засоромилась, стала вона надівати темні стрічки холодків та прозорі серпанки туману. А море ще спить, не проснулось і плеще крізь сон, і горне кохану, цілує тихенько.
Всміхнулося сонце у третє, сказало: „Кохайтесь щасливі!“ Зітхнула земля, усміхнулась усмішкою щастя, засяла красою.
Між горами в темній безодні таївся, мов гадина, вітер лукавий: він на ніч туди спочивати ховався після денної роботи: усе по-над світом літав він, усе розглядав та підслухував, брехні носив-переносив. Ось
