личка, померкли блискучії очі. „Сини-ж мої, ріднії діти мої“! Чим ще веселить вас — кажіте? Чи вам привести жеребців дорогих? Чи пишную зброю подати? Чи хлопців однолітків ваших зібрати, щоб грались та вас розважали“?
— Мамо-царице! Не треба нам коней — вони нам набридли! Не хочемо зброї — очам докучило роскіш блискучу її оглядати! Не треба скликати однолітків-хлопців, — вони потомились.
— Що! потомились!? Хіба вони сміють?! скрикнула грізна цариця — ну, добре: я цих повелю перевішать, а других, ще кращих набрать.
— Ні, матінко, ні дорогая, не треба і сього робити, не можна цим нас звеселити. Звели краще, мамо, зробить нам, човна поїдем гуляти — купатись у синєє море.
Звеліла цариця построїть галеру, — убрали її оксамитом, усю килимами заслали, парус шовковий на щоглиці має, і щогла, і прова, і корма — все золотом сяє.
Сунеться тихо галера по річці, не вітер жене її: слуги в пишному вбранню ведуть за червоні кодоли на таглі галеру. Не вітер, не буйний на полі схиляє важкі колоски, — то погляд цариці блискучий і грізний схиляє підданих пред нею. Довго здивовані гори лунали піснями; рябіли убранням круті береги, поки галера до моря дійшла. А на морі стояв вже червоний намет, щоб пекучеє кримськеє сонце тіла царят не спалило, щоб вітер морський не куйовдив царського волосся, щоб глянуть ніхто із підданих не смів на красу несказану.
Царевичі-хлопці на морі: вже горне зеленокриштальная хвиля гнучкий і тоненький їх стан, полоще шовкове волосся, і краплі збігають як перли по ніжному тілу. А все не ясніють їх очі. Цариця задумана мовчки сидить: вигадує, чим би то ще звеселить своїх
