вона — догадалися менчії сестри, ласкаво й радісно стали вбірати молоду до вінця.
Вдяглася в шовкові зеленії шати, перлистим вінком уквічалась, а милий усю її сріблом осипав і шлях золотий простелив їй по темному морю.
Іде вона, йде, все бистріше — хутчіше, все важче — палкіще зітхають високі її груди, і радісні сльози спадають на вид, і очі блещать од кохання. А милий покинув зірок — світилок, покинув боярина — хмару, спішить — поспішає назустріч коханці, схилився над самеє море і манить її. Оступилися хвилі-дружки, і одна лиш вона піднялася, а місяць облив її сяйвом, у серце їй навіть заглянув, блискучими всю поцілунками вкрив і тихо повів за собою. І хвиля співала, і хвиля зітхала од щастя, не бачила краю веселому раю. Дружки ж темноризі оддалю цікаво і несміливо йшлл.
Не вечір, не два нетерпляче коханці чекали, поки те заздрісне сонце засне, і веселі — щасливі мерщій поспішали на любу розмову: з-за гір ясний місяць, а хвиля з морського глибокого дна…
Не день і не тиждень закохана хвиля гуляє, співає, од щасти осліпла, не бачить, що милий уже не такий, як колись. Пізніше й пізніше виходить на небо високий та заспаний, наче з похмілля і дивиться чудно так — криво. А хвиля нічого не знає, співає, його дожидає до самої глупої ночі, вдягається пишно в грезет золотий та в білу перлистую піну. — Даремно. — Не хоче дивитися милий на пишну красу! І меркнуть грезетові шати, і піна перлиста збігає з чола, а хвиля все ходе, зітхає та погляду його шукає. І став одвертатись місяць од милої, — стане собі над горою і що він там робить, не знає покинута хвиля, хоч дивиться пильно, — гукає — даремне! І стала питати ревнивая хвиля, — чого він од неї тікає, кого за горою шукає, чого він аж схуд
