Спало блакитне нерушенеє море під небом блакитним ясним.
Сонце його цілувало, скелі над ним золотило, незграбні яри проміж скель запинало синястим серпанком.
Велетень-море тільки край берегу дихало тихо-претихо.
Враз на крайнебі з'явилася хмарка: така невеличка, мізерна, немов-би клубок або жмут немитої білої вовни.
Злякано вітер пурхнув по землі й поверх моря, звістку кругом даючи про ненависний шквал.
З жахом метнулось гілля, трава полохливо припала долу, вихрі закружляли, побігли шляхом.
Море ж все спить собі: тихо-сумирно зітхають широкії груди.
Вітер, побачивши дивний той спокій, ліг і собі спочивати. Вихрі лехкодухі геть розлетілись, не знать — де й поділись.
Сторожко трави чуби підіймають, ущухле гілля коливається сонно, одна лиш осика, пройнята страшним предчуттям, тремтить од верха до коріння.
Тиша на березі, тиша й на морі.
А сонце, збентежене сонце, зблякло зовсім на виду і сполохано дивиться, як на крайнебі шириться-дметься зловісная хмара, крила брудні розгорта, наміряється світ весь зажерти.
Зблідла й земля з переляку: фарби принадні зли-
