Посіли на гіллях, ще голих, шпаки і весело вітання весні молодій залунало повсюди.
Люди радіють, травиця зелена сміється до сонця, а гива, набравшися духу, вся враз розцвілася, ліщина її доганяє, в котиках срібних рясніє верба, бузина і собі наливає свої кострубаті бруньки.
Голосить-радіє пташача громада!
Лиш круки дзюбаті та сиві діди не радіють, віщують недобре та гудять весну-скороспілку.
— Гей-гей-ге-ге-ге-ей! — заводить шпачок, мов орач біля плуга, ірже мов лошатко, пищить мов малі гусенята, регоче та плеще крильцями.
Радіють і бавляться діти під весняний той спів.
А чорнії ґави та круки усе походжають поважно, на захід чорвоний чогось поглядають та крячуть зловрого.
Налинув із півночі вітер, замовкли струмки балакучі, зчорніла зелена травиця, сховались кузки червоненьки. Насунула сивая хмара і сніг наче з торби посипав.
Всю ніч лютувала негода, всю ніч розганяла співучих весняних гостей: з кубелець, із стріх та шпачкарень загнала у шпари тісні, на горіща, в хлівці, повітки. І трусючись, мокрі, холодні, голодні, чекають шпаки спасенного ранку.
І ранок настав.
На високе чистеє небо бризнула ясно-рожева зірниця, випливло сонце за нею, випливло біле, холодне. Обіч сердитого сонця, неначе сторожа грізна, устали злотисті стовпи.
Струснув бородою мороз, пішов по землі — кувати-кріпити мости крижані.
А бідні пташки посідали на шлях і голосно щиро красу вихваляли, лиш сонця благали, щоб глянуло тепло-привітно на рідний окривджений край.
