які рухи й вчинки собаки, миші, іх первісне й теперішнє життя, миша-співуха: пташки-соловейко, одуд, горобець-турботливе життя пташок; злиденне, сумне життя шахтярського заробітчанина-татарина, який покинув дома кохану родину й серед чужих, ворожих людей шукає заробітку й рятує цих людей підчас пожежи в шахті; нарешті збірничок веселих віршів та приповісток — такий ріжнородний і багатий матеріял для дитячого читання дають перелічені вгорі десять книжочок „Украінського Учителя“.
Випускаючи іх, видавництво, видно, дбало про інтереси дітей ріжного віку: разом з народніми укр. казками із збірки Б. Грінченка, „червоною шапочкою“ й де-якими инш. оповіданнями, що залюбки слухають і розуміють і діти дошкільного віку, видано й „Ахметку“ С. Черкасенка, якого з повним розумінням можуть прочитати тілько старші діти першого періоду шкільного віку.
„Ахметка“ є кращою книжочкою з тих книжок, що належать у цьому десяткові украінським авторам. Важно в свій час дати до рук дитині (та й дорослому читачеві з поміж темного селянства й робітництва) таку книжочку: національні й релігійні ріжниці не заважатимуть ій тоді хоч би й „мухоіданинові“ (як дражнили „Ахметку“) зазирнути у душу душею й побачити й зрозуміти радість, і смуток, і гуманні пориви тоі чужоі души. (NB. Пояснюючи в книжці незрозумілі слова, щоб же було сказати, й що-то воно „штейгер“, „мазут“, „рурка“!).
Меньш вдалою з книжок укр. авторів треба вважати оповідання д. Сірого „Про горобця, славного молодця“. Автор завзявся „вибілити“ горобця, який на його думку, в розумінні народньому є грабіжником і злодюгою, і повторює в своій книжочці навіть такі забобони народні: „вона, погань (с. т., горобці) Христа вигрібала з ями, та кричала мучителям, що він ще „жив!“ „жив!“ А потім, щоб довести, очевидно, що „пташка ця стає людині у великій пригоді і не зневажити іі треба, а щиро шанувати“, починає вустами самого горобця збивати народні забобони й розповідати про клопотливе та користне житія цієі пташки. При тому горобчиха в одному місці каже: „Не добро його (людини) крадемо ми, а беремо тілько те, що нікому не потрібне, тай то не завжди“. Горобець тут згодився з нею, а в иньшому місці сам хвалиться горобчисі: „Сама знаєш, що то за щастя — сидіти десь на сояшникові й лузати насіння, або залізти в конопляник і дзьобати сімня'“
— А хіба ж сояшники та конопляники не добро моє? — спитає колись д. Сірого якийсь селянин, котрому до рук попаде його книжка. Після оповідання д. Сірого як що й шануватиме маленький читач горобця, то хіба тілько через те, що д. Сірий пише, що так треба, себ то з пошани до друкованого слова. Чуттям же цього він не зрозуміє, через те й переконанням таким не перейметься. Пригадуємо ми, як прекрасно справився з таким завданням у свойому опозіданні „Старый воробей“ російський письменник М.-Сибиряк: і сміються багато діти, читаючи його оповідання, але ж і тужать виразно, коли автор оповідає про безщасну загибель цілоі горобинячоі родини, й тут же на очах переймаються якимсь теплим почуттям до непосидливого турботника — старого горобця. І разом з тим з цього коротенького оповідан-
