26
№ 2
чоловіком жорстоким і недоумкуватим з природи, він зовсім підпав під його пяту і терпів од нього не тільки докори, а навіть і тяжкі побоі за те, що не допомогав йому в хазяйстві, зробився залишньою тяготою в сімьі і займав у хаті даремне куток. І що ж було для бідолахи таким кутком? Таким кутком для нього була піч, на якій безсчасний страждалець валявся не тільки зімньоі доби, а навіть і в літні, палкі дні, щоб нагріти себе од пропасниці, яка жорстоко гнітила його. — Ну, а що ж тая дівчина Вустя, яка уряд з тобою жила та кохала тебе? — Дівчина Вустя? Моєю дружиною стала і діточок трьох міні придбала, та тільки і вона через мене слаба та хира стала, та й дітки моі якісь-то безсчасні та вбогі зародились на світ. Горе навкруг мене! Як єсть горе і більш нічого! Я хоч би так, щоб і вмерти, так дуже жалко покинути маненьких діточок. Справді, безсчасний чоловік опинився навкруги в горі, великому і невимовному горі, і я ніяк не міг допомігти йому. Витягнувши злиденну бомажку із кишені, я думав хоча цією абищицею втішити горопаху. Але сліпець, узявши од мене однією рукою милостиню, другою швидко перехристивсь і тут же несподівано заявив, що на другий день він пішкома піде до села Покровського і там найме батюшку одправити молебен, бо він уже давно хотів зробити теє та тільки не мав для того грошей. Такі несподівані слова безсчасного сліпця не меньч вразили мене, як і те, що молодий та бравий парубок несподівано зробивсь слабим та бідолашним старцем. Ось живий зразок терпіння і |
віри, віри і терпіння! в думці сказав я сам собі і з тим покинув сліпця сидіти коло мосту, а сам подався геть далі по шляху. Пізньоі осени того-ж таки року повертався я назад мимо хутора Богодара на Гуляйполе. Погода була якась-то журлива і сумна, така, що наводила на серце тугу і викликала тяжкі думи у голові. Мрячив дрібний і холодний дощ. На передку моєі брички сидів осовілий хлопець Грицько Дереберя і вьяло ньокав на своі коні, щоб за сонця добратись нам до Гуляйполя, головного місця моєі мандрівки на той раз. Ось і Богодар. Ось і сумне коло Богодара кладовище. На кладовищі чорніє свіжа, тільки що виведена могила, з білим, ще непочорнілим од часу хрестом і з начепляною на хресту, теж білою хусткою, яка тіпалась на вітрі округ хреста. Попереду пленталась по дорозі за водою якась-то стара бабуся. Побачивши проізджачих, вона стала осторінь, щоб не переступити дороги з пустими відрами, і низенько нам уклонилась. — Здорові, бабусю! — Здоровенькі, паночку! — Спасибі, що не перейшли з пустими дороги! — Ні за віщо дякуєте. — Кого ж це у вас Господь прибрав, що хрест стоіть та ще й хустина округ хреста метляєтця. — Захарька Ковалевщенка. — Захарька Ковалевщенка? — Еге-ж! Тут такий сліпий чоловік був... Немов би гострим ножем шеменула мене така одповідь бабусі... Так от де твій кінець, колись-то веселий парубок, а потім того горопашний старець! Не витрімав бідолаха, не витерпів, покинув скор- |
