Сторінка:Дніпрові хвилі. №2 (1912).djvu/7

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

№ 2

27

ботний світ і знайшов собі инчу „юдоль, идеже ни печаль, ни воздиханіе, но жизнь безконечная“... Нехай же над прахом твоім земля пером!...

— Грицько!

— А що?

— Чи доідемо ми сьогодня до Гуляйполя?

— А чому ж нам і не доіхати?

— А дорогу добре знаєш?

— Як свою кишеню.

— Ну, так поганяй же коней!

І ось ми ідемо усе далі і далі, поспішаючи приіхати до міста, поки дощик не перейшов у справжній дощ. Але вкупі з нами поспішає і дощик, а з ним повіває і степовий вітрець.

— Грицько!

— А що?

— Чи так ми ідемо?

— Будь би то так, а обтім хто його зна.

— Як же ж воно так, коли раніш вітер дув нам у спину, а тепер дме у бік?

— А ось ще трішки проідемо, то й побачимо, чи воно так, чи воно не так.

Ідемо далі, усе поспішаючись уперед. Але укупі з нами поспішає і дощик. Тільки тепер це уже не дощик, а великий дощ. Небо давно уже затяглось темними хмарами і зробилось темніще самого пекла. Десь-то, поки ще оддалеки, розносилось гуркотання грому і розгорталась на всю широчиню неба блискуча блискавка. А ми усе тарганимось і тарганимось і невідомо в яких місцях. Коли ось наша бричка несподівано і якось-то одразу хильнулась у бік, і ми вмент так і полетіли униз та ще й накрили сами себе коробом брички. Усе, що було з нами у бричці — кавуни, хранзолі, овес у мішку, сало, ніж, сіно,

килим, чамайдан з ріжними речами — усе те звалилось на нас вагою і розповзлось проміж нас. А наші коні, добре потомляні іздою, спинились на місці, стали, мов би укопані у землю, і неначе питали у нас, а що ж воно із цього дива та вийде тепер.

І такечки, коні наши стоять, а ми сами лежемо.

— Грицько!

— А що?

— Чи ти живий?

— Живий! А ви живі?

— Живий!

— Грицько!

— А що?

— Чи ти не поламавсь?

— Ні, а ви?

— І я ні! Давай уставати.

— Давайте.

І ось ми починаємо силкуватись, щоб видряпатись із-під короба брички; але даремне наше силкування, — ми ніяк не здолаємо того зробити: короб дуже важкий для нас. І знову ми лежемо, а коні наши спокійно стоять, а дощ льє, як із відра.

— Та треба ж, скільки не лежи, а треба усе ж таки уставать.

— Та й треба таки!

І ось я то так, то сяк, хоча й з превеликою натугою, а все ж таки видряпавсь із-під короба; але Грицько, одягнутий у важку свиту і узутий у велечезні чоботи, з великою на голові шапкою, ніяк не здолає вилізти із-під брички. Силкуюсь підняти бричку уверх, ніяк не підійму: вона дуже важка для мене самого і до того ще треба підіймати іі супроти якоісь-то гори. Але ще і ще кілька силкування, і бричка трішки ссунулась з місця, а в той мент виповз із-під неі і Грицько. Коли ось перед нами свірконула блискавка і слідком за нею грюконув страшенний грім.