Сторінка:Дніпрові хвилі. №2 (1912).djvu/8

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

28

№ 2

— Еге, тепер я знаю, куди ми заіхали.

— А куди?

— У Нехвельдову.

— Що ж воно далеко од нашого шляху?

— Не-с-так і далеко: верстов вісімнадцять у бік...

— Добре ж ти й дорогу знаєш, Гриць.

— Знав колись, а тепер усі памороки грім одбив.

Тим часом блискавка ще яркіш блеснула нам у вічі, і тут ми убачили усю обставу, яка була коло нас: праворуч круте і глибоке бескеддя, ліворуч широкий і довгий став, а просто, перед очима, вузенька гребелька, з якоі ми і обенберились до самого берега ставка. Візьми коні наши ще три — чотирі аршини уперед, і ми попали б як єсть у самий став.

— Ну, тепер, Грицю, що ж ми будемо робить?

— А що? Я виведу коней по греблі на дорогу, а тамечки сядемо тай посунемось далі. Тепер я уже дорогу так добре знаю, як у своіх штанях очкур, що як треба міні, то й на памьять намацаю його.

— А може б нам краще заіхати до німців та у них і заночувать?

— Е, тут такі гаспідські німці живуть, що не тільки нас, а десь і самого Христа не пустять ночувать.

Прововтузившись кілька часу, мацаючи скрізь пальцями траву, ми розшукали усі наши речі, навіть до невеликого ножика, який випав із торби на траву, склали те все, як було, у бричку, потім того нешвидко сповзли з греблі і, нарешті, піднялись у вільний степ. Але тут, назустріч нам, подув такий вітер, од якого навіть коні і ті почали повертати у бік своі го-

лови. Ні, треба нам, як би воно не було, треба десь-то заночувать! Але Грицько і тут визволив мене із біди: він завірив мене, що не більш, як через хвилину міста, ми будемо коло хутора куркулів і тамечки можна нам буде заночувать; а що той хутір не-с-так далеко од нас, Грицько простяг руку у далекий степ і показав на вогник, який мигтів десь-то далеко у степу. Але в рівному степу такий вогник видко буває иноді за добрий десяток верстов. А проте я все ж таки здався на досвід Грицька, і ми посунулись до хутора куркулів.

Куркулями звуть в „Новій Россіі“ захожих із другоі губерні людей, які купляють у степах шматки землі і заводять на них власні хутори; то воно виходе, що куркульце не „собственне“, а „нарицательне“ слово, теж, що „прихідько“, або „чужинець“, чи хоч „бредець“. Так ото до таких-то куркулів і направив своіх коней мій Грицько. Іхали ми мабуть час, а запевне три чверті часу, поки нарешті не прибились до двох хаток якогось-то невідомого хуторка і спинились коло тієі хати, де світився у вікні жовтенький вогонь.

— Стукайсь, Гриць, у вікно та прохайсь, щоб пустили ночувать.

Грицько наближився до вікна і почав злегка стукати пальцем у скло.

— Хто там такий? почувся глухий і здавляний голос по той бік вікна.

— А як нам, пане, казати, хто ми такі?

— Кажи — мировий суддя.

— Мировий суддя!

— А яке йому призвище?

— А яке сказати призвище?

— Кажи — Гладкий.

— Мировий суддя Гладкий!