ки з рідного краю, нічого не знав про нього! Аж 1855 році дозволено було йому писати, та й то не рідною мовою, російською, під доглядом офіцера, а малювати так таки не дозволяли до самої волі. І все те лихо та знущання не вбили проте Тараса Григоровича. Він все перетерпів і вийшов з того пекла чистий. Врятувала його безмежна любов його до рідного краю. Часом бувало так, що готов був з життям попрощатись, але як згадає «свою Україну широку», то й легче йому стане. «Я так її люблю, мою Україну убогу — за неї душу погублю!» — писав він на засланні. На щастя, через два годи по тому, як заслано було Шевченка в Новопетровське, прислано туди за коменданта кріпости чоловіка м'якої вдачі. Він розумів, що Шевченко — не простий, звичайний собі москаль, і скільки можна було, пособляв Шевченкові; не мучив його і щоб він не муштровався, сказав його перевести в «нестройові». Сім літ викрепив Шевченко в Новопетровському, а усього був на засланні з того часу, як його арештовано десять літ і чотирі місяці. «Десять літ! Страшно сказати, а як то було їх пережити!» — писав вже на волі Шевченко. Десять літ — це мало не четверта часть усього життя його: найкраща часть, коли він був саме в силі, коли можна було сподіватися, що сотворить він щось найкраще, ще славетніше од того, що написав він замолоду. Справеливо він сказав про себе, що неволя проковтнула
