читали і побачили, що він митець малювати не тільки фабрами, а ще краще — словом, — і видруковали у Петербурзі у 1840 році невеличку книжку — «Кобзарь». Там було всього 8 віршів його: «Думи мої, думи», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «На що міні чорні брови», «Іван Підкова», «Тарасова ніч». З цього часу починається слава Шевченкова, як великого письменника, що вогненним словом заговорив так, що увесь світ почав прислухатися до його «мужицької» мови. На другий год він написав і видруковав осібною книжкою «Гайдамаків». Коли вийшли у світ писання Шевченкові, то де-які великоруські письменники почали глузувати з його і з його мови, казали, що він «мужицький поет». Та Шевченко не вважав на те і говорив: «нехай буду я й мужицький поет, аби поет; більш міні нічого не треба». Він не журився тим, що про нього кажуть чужі люди, бо земляки дуже тішилися віршами його, читали їх одні другим, як радісну благу вість.
Тепер, дійшовши того, про що він змалечку мріяв, а то — ставши справжнім художником, Шевченко задумав поїхати на Україну, поглянути на рідний край. Він 15 літ його не бачив, то й захотілося тепер йому побачити своїми очима стародавні руїни та славні в історії українській місця, і все те змалювати. Хотілося побачитися і з братами та сестрами. Літом року 1843 Шевченко виїхав з Петербургу
