и тихо въ глибині ссяли, ти-бъ сказавъ розмовляли зъ небесними зорями. Изійшлися до купи паробки зъ дівчатами, почали своє кохання у пісняхъ виспівувати. Тілько й нема міжъ ними Игната вдовиченка та молоденькоі Оленки. Далеко теперъ десь Игнатъ сидить, знакомого голосу не чуючи; а Оленка лягла спати, та й підплила гарячами слізми въ коморі. Довго вона плакала, слухаючи співи соловъіні та дівоцькі пісні: середъ ночі встала, тихесенько викралась изъ комори, тихесенько перейшла черезъ двіръ, майнула білими рукавчятами на перелазі, втонула въ вишневому садку, вирнула зъ садовоі темряви коло хати вдови Загірнёі. Не спала бідолашня мати, почула якъ Оленка въ віконце стукнула, обізвалась, упустила іі въ хату.
— Матінко моя рідна! каже Оленка, обхопивши іі плечі, — люблю твого Игнатка якъ свою душу. Я пропаща безъ ёго на світі. Благослови мене, матусю, ити за нимъ на край світа. Нехай вінъ не мучитця міжъ чужими людьми самотою. Я ёго люблю , вінъ мене любить, — намъ обомъ буде легше, якъ ми побачимось що-дня хоть на часиночку.
— Голубонько Оленко! що оце ти видумала? У тебе жъ батько й мати, у тебе брати й сестри: якъ іхъ покинути?
— Нема въ мене теперъ ні батька ні матері, паньматусю! ти міні батько й мати, а твій Игнатко вся моя родина. Не зможу я безъ ёго въ світі прожити, у сиру землю пійду. Чи лучче жъ імъ на столі мене побачити?
