И що то вже Оленку цілувала! якъ іі до матернёго серця горнула ! И рідна мати оступись передъ нею, бо велике діло непорочня печаль въ одинокому серці.
Левади рідні, голосні, співучі! стави зъ шумливими вербами! дівочі игрища незабутні! покидає васъ вродлива дівчина, краса всёго села, материна втіха, батькова осолода, веселость усіхъ добрихъ громадянъ. Кохання ій голубине крилля дало; знялась, поленула далеко-далеко. Нехай буде темрява въ чужому краі, — світить у неі в душі не вгасиме світло. Нехай лютують морози, — у неі въ серці весняні квіти процвітатимуть.
Живе наша Оленка въ далекому городі — надією дише: хутко, хутко побачитця зъ своімъ Игнатомъ. А Игната нема: не такъ воно легко робитця, якъ доброму чоловікові думаєтця. Не переводять Игната въ гвардію. Багато було-бъ росказувати, чомъ, та й на-що?
|
Нема мого миленького, |
Оце наша річъ. Сумувала-бъ, може, Оленка й тяжко, такъ надія жъ іі, мовъ співоча пташка, розважала. Минуло съ півъ року. Що жъ изъ дівочимъ
