затишку! Зелено-червоними плахтами стільчики повкривані, шиті рушники — гостинці з Украіни — висять на кілочкахъ. Міжъ ними бандура тридцятострунна вилискуєтця. Се ёго діда-Запорожця бандура. Гарнимъ малюваннямъ стіни обвішані, и всюди наша рідна Вкраіна вималювана. Тамъ купальні дівчата въ вінкахъ скачуть черезъ огонь съ хлопцями — поломъя зъ искрами, зъ димомъ темне дерево застиляє, підъ небо въєтця, а небо ажъ вороне одъ того світу, тільки далеко въ боку місяць червоний изъ за левади вирізався, осиявъ хмарки легенькі и по ставу золотими смугами грає. Тамъ — козаки ідуть по кровавому полю, черезъ костяки страшенні, а Самко Мушкетъ попереду, „коня удержує, до себе притягує, думає-гадає.“ Тамъ підъ хатою кобзарь на кобзі грає, а кругъ ёго старе и мале слухають, де-які плачуть, а сонечко, заходючи, червонить білу хату, и людьску тінь по зеленому рясту чорними смугами кидає. Книжки лежать, папери купами: Павло Піддубень дуже тямущий чоловікъ, всяку старовину молодою головою зазнає… Простора въ ёго хата, чиста. Малёвання, німуючи, розмовляють про міжъ себе, а тиша въ хаті, не чути гласу, наче въ ченця въ келіі, тільки годинникъ, стоячи на столі, чикає. Кинула Оленка окомъ на одно, на друге малёвання, дивуєтця; мовъ на Вкраіні опинилась, ажъ зиркъ! у дверяхъ, мовъ жива картина, стоіть самъ Павло, мовчки на неі дивлячись. Якъ побачила жъ вона ёго худого, блідого зъ веселимъ поглядомъ блискучимъ, и сама не знала, що зъ нею сталося: кинулась до ёго, якъ дитина, обняла и пригорнулась, а Павло обнявъ и поцілувавъ іі відъ щирого серця.
