Ця сторінка вичитана
VI.
А бідолашній Игнатъ тимъ часомъ до столиці, мовъ до божого раю, прямує. Прийшовъ, роспитався пана Йвана. Тяжко було пану Йвану ёго стрічати, — мовъ самъ ёму гіркоі наготовивъ. Чи знавъ же то вінъ, якъ воно складетця, завозячи Оленку на чужу сторону? И рідний братъ не оборонивъ би Игната одъ ёго долі.
— Де моя Оленка?
— Умерла! отъ що мусіли безталанному москалеві сказати, бо й справді вона для ёго вмерла.
Поблідъ Игнатъ, затрусився, поникъ до землі, якъ підкошена папороть, засумувавъ тяжко; у лазареті зъ-місяць пролежавъ, а потімъ и не ходивъ більшъ до пана Ивана, и не питавъ про Оленку. Москалемъ вінъ одинокимъ вікъ звікувавъ, мовъ той дубъ суховерхий.
|
Не всі тиі сади цвітуть, |
