а тимъ часомъ серце ёго первимъ коханнямъ занялося. Чужа вона — ся думка ёго зупиняла. Слова ніколи про себе ій не промовивъ, та серце ёго мовчки зъ дівочимъ серцемъ понялося. И вона ёму не признавалась, що зъ нею дієтця; все вінъ думавъ, що душа іі живе зъ Игнатомъ. Поти зъ собою козакъ боровся, поки ажъ занедужавъ. Тоді сестра довідалась, яке лихо сталося, почала за Оленкою пильно дивитись, довідалась, збагнула жіночимъ серцемъ и вилічила брата розмовою и розвагою.
Инше теперъ стрітила Оленка Павла Піддубня, якъ прийшовъ вінъ у кохану ёго семью. Въ раю вона теперъ жила и раємъ ёго осияла.
— Оленко серденько! каже Павло, — коли ти мене вірно любишъ, то у всёму мене послухаєшъ.
— Якъ батька-матері! каже Оленка. Ні — більшъ! Ти міні й батько й мати, ти моє все!
Дівоче слово кохане! хто тебе чувъ замолоду, до самоі смерти тебе не забуде.
— Поідьмо зо мною на край світу, Оленко!
— Поідьмо, полетимо въ парі! каже Оленка.
— У мене, хвалити Бога, є достатокъ; облетимо съ тобою ввесь світъ, а потімъ вернемось на Вкраіну, зъ батькомъ-матіръю побачисся, та й будемо жити въ мене въ дідовому хуторі.
Після сіі розмови, мовъ тільки крильцями голубъята, стрепенули. На завтра вже вони летіли далеко, далеко въ вирей, де літо й зіму одні квітки осипаютця, а другі зацвітають…
