Сторінка:Дікенс К. Оліверъ Твістъ (Львів, 1891).pdf/123

нувъ и не знавъ, чи йти дальше, чи втѣкати. Крикъ повторивъ ся, показалось свѣтло, здавалось єму, що побачивъ въ дверехъ ко̂лькохъ наляканыхъ, на-по̂въ убраныхъ мужчинъ, въ очахъ єму потемнѣло, загремѣвъ выстрѣлъ, мовъ гро̂мъ ударивъ въ єго ухо и о̂нъ покотивъ ся въ задъ. Сайксъ хопивъ єго черезъ о̂кно за ковнѣръ, стрѣливъ за утѣкаючими людьми и вытягъ хлопця о̂кномъ.

— Притисни руку до себе! — шепнувъ о̂нъ, вытягаючи єго. — Тобі, хустинки! Трафили єго! Скоро! А, до чорта, якъ кровь тече зъ хлопця!

Оліверъ ще на сто̂лько тямивъ ся, що чувъ чимъ разъ бо̂льшій гамо̂ръ въ домѣ и чувъ, якъ єго скоро несли. Дальше вже гамору не було чути, память єго покинула и єму здавалось, якъ бы якась зимна рука здавила єго серце, оно билось, але о̂нъ не чувъ и не видѣвъ нѣчо бо̂льше.

 

---

 

ГЛАВА ДВАЦЯТЬ ДРУГА.

Тутъ подана мила розмова пана Бумбля зъ одною дамою. Зъ розмовы видко, що и слуга приходскій дещо дуже добре о̂дчуває.

 

Вечѣръ бувъ темный и дуже зимный, а сильный, острый вѣтеръ гонивъ въ воздусѣ густымъ снѣгомъ на всѣ стороны. Бувъ то вечѣръ такій, въ котро̂мъ паны при весело̂й, мило̂й ватрѣ дякують Богу, що сидять дома, а голодни̂, безхатни̂ бѣдаки падають на землю и вмирають. Ой, ко̂лько-жь то такихъ бѣдако̂въ очи замкне на пустыхъ, непривѣтныхъ улицяхъ, а коли отво-