найтвердшимъ сномъ. Вже наставъ вечѣръ, коли щирый Льосбернъ донѣсъ имъ, що хорый вже досыть выспавъ ся и може о̂дповѣдати. О̂нъ ще дуже хорый — казавъ Льосбернъ — и дуже ослабленый черезъ уплывъ крови, але мимо того хоче конче щось о̂дкрыти и тымъ такъ занепокоєный, що радше треба позволити єму выговоритись, якъ наставати на се, щобы до завтра мовчавъ. Що буде — то буде.
Розмова тревала довго, бо Оліверъ оповѣдавъ цѣлу исторію свого житя, а часто перестававъ говорити для болю и втомы. Слабого голосу хорого хлопця, єго зворушаючого страшного оповѣданя о самыхъ терпѣняхъ и недоли, о лютыхъ людяхъ — єго мучителяхъ, слухали всѣ въ притемнено̂й комнатѣ дуже поважно. — Люде гнетуть и мучать свого ближнього! Коли-бъ они хочь разъ подумали, якъ на нихъ тяжко нарѣкають, то певно не було бы на свѣтѣ сто̂лько кривды и несправедливости, сто̂лько журбы и муки, сто̂лько жорстокости и нужды, ко̂лько теперь що-дня видимо! Нарѣканя на тыхъ людей, якъ густи̂ тяжки̂ хмары, взносять ся помалу, але тымъ певнѣйше на небо и яснымъ громомъ по̂мстять ся колись на нихъ. Кобы мы хочь на хвилинку хотѣли послухати страшного голосу поко̂йнико̂въ, тыхъ, що вернули до свого Творця и судьѣ, котрыхъ вже жадна людска власть и сила не гнете, котрыхъ гордо̂сть не спиняє говорити!
Тои ночи сами̂ панѣ постелили Оліверови ло̂жко и стерегли по матѣрньому єго сну, о̂нъ чувъ ся щасливымъ и споко̂йнымъ и бувъ бы померъ не нарѣкаючи.
Коли розмова ско̂нчилась и о̂нъ заснувъ зновъ майже въ то̂й само̂й хвили, обтеръ докторъ свои очи, нагнѣвавъ ся на нихъ, якъ звычайно, що таки̂ слаби̂, и по̂шовъ на до̂лъ до кухнѣ, щобы зачати сво̂й похо̂дъ про-