було дуже душно, Оліверови вдавалось, що се гробовый воздухъ, а порожне мѣсце по̂дъ столомъ, де було єго леговиско, выглядало єму, мовь челюсти гробу.
Не лишь тоти̂ чувства непокоили Олівера. Онъ чувъ ся одинокимъ и опущенымъ на свѣтѣ, а хотяй не чувъ жалю по розлуцѣ зъ товаришами, то таки єму було тяжко на серцю. А якъ влазивъ на своє вузке леговиско, то бажавъ собѣ, щобъ оно єму стало за домовину, щобъ єго зъ-во̂дси понесли на кладовище: тамъ росла бы по-надъ нимъ высока неподвижна трава и шелестѣла бы при подувѣ вѣтру, а сумный гомо̂нъ старого дзвона наводивъ бы на него красни̂ привиды въ єго солодко̂й дрѣмотѣ.
Раннымъ-раномъ гро̂мкій стукъ до дверей розбудивъ єго зъ неспоко̂йного сну. О̂нъ схопивъ ся и побѣгъ о̂дчиняти дверѣ. Зъ гукомъ-стукомъ уво̂йшовъ до комнаты хлопець, богато бо̂льшій о̂дъ Олівера, и остро та влѣзливо ставъ розпытувати єго, чи о̂нъ новый ученикъ, ко̂лько має лѣтъ и т. и. Боязко и невинно запытавъ єго Оліверъ, чи о̂нъ може потребує домовины.
— Чекай, — о̂дповѣвъ той гнѣвно, — небавомъ ты самъ потребувати-мешь домовины, коли собѣ жартуєшь зъ тыхъ, що мають право тобѣ росказувати. Чи знаєшь ты, хто я? Я Ной Кляйполь, а ты мо̂й слуга, пане безбатченку! Пово̂дчиняй о̂конницѣ, дармоѣде!
Оліверъ зробивъ, що єму казали, а небавомъ пото̂мъ во̂йшли до комнаты панъ и панѣ Соерберрі. Оліверъ и єго новый тиранъ по̂йшли до кухнѣ на снѣданье. Кухарка Чарльота доглядала Ноя добре, а про Олівера не дбала; єго ще загнавъ Ной въ темный кутъ та глузувавъ собѣ зъ него не въ мѣру.
Ной бувъ во̂льнымъ ученикомъ а не сиротою зъ дому убогихъ. О̂нъ знавъ дуже добре себе, якого о̂нъ роду; родичѣ єго мешкали въ сусѣдствѣ. Мати була