вѣвъ Блєзерсъ. — Намъ було зимно ѣхати зъ Лондону, а горѣвка розо̂грѣє трохи чоловѣка.
Послѣдни̂ слова звервувъ о̂нъ до панѣ Мелі, а докторъ высунувъ ся тымчасомъ зъ комнаты.
— Ахъ, мои панѣ, — говоривъ Блєзерсъ, держучи въ рукахъ подану чарку, — переживъ я вже въ своѣмъ житю богато такихъ исторій.
— На прикладъ вло̂мъ въ Едмонтонъ, — перебивъ єго Дифъ.
— А якъ-же, — сказавъ Блєзерсъ. — То бувъ вло̂мъ майже подо̂бный до тутешного. То Конкей Чіквідъ добивавъ ся.
— Ты все такъ казавъ, що то о̂нъ, — о̂дповѣвъ Дифъ — а я тобѣ кажу, що то родина Пітъ добивалась, а Конкей не мѣшавъ ся до того, такъ само, якъ я.
— Ей, що ты кажешь! я вже се лѣпше знаю. Пригадуєшь собѣ ще, якъ Конкеєви вкрали грошѣ? То була исторія, ще дивнѣйша, якъ неразъ въ книжкахъ пишуть.
— Оповѣджте намъ, — обо̂звалась Рожа, щобы непрошеныхъ гостей удержати при добро̂мъ гуморѣ.
— То була штучка, панѣ, яку мало хто выдумавъ бы, — зачавъ Блєзерсъ. — Конкей Чіквідъ — —
— Конкей значить то̂лько, що доносчикъ, — замѣтивъ Дифъ.
— Але-жь се дамы знають, — сказавъ Блєзерсъ. — Не перебивай мене вже бо̂льше! Оже, панѣ, Конкей Чіквідъ мавъ гостинницю повысше Батль Бріджь и комнатку, де богато молодыхъ льордо̂въ заходило дивитись на бійку когуто̂въ, ловы борецко̂въ и т. п., чого нѣгде не можна було лѣпше побачити. О̂нъ ще тогды не належавъ до мантѣѣвъ. Ажь разъ въ ночи вкравъ єму зо̂ спальнѣ триста двацять сѣмь ґвіней якійсь великій чо-