знати якъ довго, — о̂дповѣла она ро̂внодушно. — Дайте-жь менѣ грошѣ, най вже собѣ по̂ду.
Фажинъ вычисливъ ѣй грошѣ на руку, зо̂тхнувъ тяжко, сказавъ добрано̂чь, и она выйшла. Якъ лишь опинилась на во̂льно̂й улици, сѣла собѣ на сходы передъ одною брамою, бо оголомшена, та втомлена, не могла мабуть дальше ити. Наразъ зо̂рвала ся на ноги, пустилась въ зовсѣмъ иншій бо̂къ, якъ було мешканье Сайкса, прискорила хо̂дъ, а вко̂нци побѣгла такъ скоро, якъ лишь могла. По хвили мусѣла станути, щобы о̂дотхнути, але наразъ знову отямилась, заломила руки и залялась сльозами, такъ, якъ бы видѣла, що не може зробити того, що дуже бажала.
Чи то о̂дъ слѣзъ стало ѣй лекше, чи може по̂знала своє безнадѣйне положенье, досыть, що вернула назадъ и майже такъ само скоро побѣгла до мешканя Сайкса, щобы и втраченый часъ наложити и щобы свои бурливи̂ гадки втихомирити.
Хочь и була ще зворушена, коли явилась передъ розбо̂йникомъ, то таки не замѣтивъ о̂нъ сего, лише спытавъ єи, чи принесла грошѣ и почувши, що принесла, заснувъ зновъ.
