заразъ по̂знавъ въ нѣмъ того, кого шукавъ, хочь и не знаю, пощо о̂нъ єго шукавъ. О̂нъ зробивъ зъ Фажиномъ таку угоду: Якъ бы Оліверъ вернувъ, то жидъ конче має зробити зъ него злодѣя, а Монкъ єму заплатить ко̂лько схоче, бо се єму до чогось потрѣбне.
— До чого-жь бы? — спытала Рожа.
— Якъ я єго такъ по̂дслухувала, побачивъ о̂нъ наразъ мою тѣнь на стѣнѣ, — говорила дѣвчина дальше — и не всякій о̂дваживсь бы єго въ друге по̂дслухувати. А тымчасомъ менѣ вдалось се вчера зновъ.
— И то якъ?
— Я вамъ скажу, лєді. Вчера прийшовъ о̂нъ до Фажина. Оба по̂шли по сходахъ на гору, а я по̂знѣйше за ними и скрылась такъ, що и тѣнь моя не могла мене зрадити. Перши̂ слова, яки̂ я чула о̂дъ Монка, буди таки̂: „И такъ одинокій доказъ, що Оліверъ, — то той хлопець…, лежить на днѣ рѣки, а стара вѣдьма, котра доказъ той мала о̂дъ єго матери, гниє вже въ своѣй домовинѣ“. Оба засмѣялись и радувались, якъ то все щасливо склалось. А Монкъ дальше говоривъ о хлопци и дуже бувъ гнѣвный. Хочь теперъ я — каже — буду мати досыть грошей по то̂мъ молодо̂мъ чортику, але я волѣвъ бы, щобы се було якось инакше склалось. Бо и яке-жь то вдоволенье, знѣвечити величне завѣщанье батька тымъ, що хлопця будуть гонити зъ однои мѣскои вязницѣ до другои, а пото̂мъ за якійсь великій зловчинокъ поставлять єго передъ судъ и на смерть засудять.“ А Фажинъ готовъ се зробити. Выкористає хлопця впередъ, а пото̂мъ й пустить на смерть.
— И то правда? — спытала Рожа зъ жахомъ.
— Правда, лєді, хочь се зъ моихъ устъ чуєте, — говорила дальше дѣвчина. — Пото̂мъ середъ проклоно̂въ, до котрыхъ я привыкла, а котрыхъ вы не знаєте и не