выхъ штанахъ и камашахъ; той выглядавъ не дуже приязно, а сидѣвъ, поклавши руки на головку тяжкои палички и опершись по̂дбородкомъ на ню.
— А! — сказавъ панъ въ яснозелено̂мъ сурдутѣ, зо̂рвавшись скоро зъ мѣсця и выйшовши насупротивъ Рожѣ, — а, простѣть, моя молода панѣ, я думавъ, що се яка влѣзлива особа, що — простѣть менѣ, будьте ласкави̂. Прошу сѣдати.
— Вы, — панъ Бравнльовъ, єсли не милю ся? — спытала Рожа, кинувши на другого пана окомъ.
— Такъ я зву ся, — о̂дповѣвъ старый панъ. — А се мо̂й приятель, панъ Ґрімвіґъ. Ґрімвіґъ, будьте ласкави̂, выйдѣть зво̂дси на ко̂лька хвиль.
— Менѣ здаєсь, що непотрѣбно трудити пана, — замѣтила Рожа. — Єсли не милю ся, то єму не чужа ся справа, въ яко̂й я прийшла.
Бравнльовъ приставъ на се и на згоду кивнувъ легенько головою, а Ґрімвіґъ, що дуже вымушено вклонивъ ся и станувъ, теперь знову такъ само вклонивъ ся и сѣвъ.
— Се, що я вамъ маю сказати, буде певно для васъ несподѣванкою, — зачала Рожа помалу и розважно. — Въ сво̂й часъ були вы для одного мого приятеля молодого дуже ласкави̂ и добри̂ и я переконана, що вамъ мило буде зновъ почути про нього.
— Для молодого приятеля! — сказавъ панъ Бравнльовъ. — Якъ зве ся?
— Оліверъ Твістъ, — о̂дповѣла Рожа.
Ледви вымовила ти̂ слова, коли Ґрімвіґъ, котрый нѣбы то дуже пильно читавъ книжку, лежачу на столѣ, замкнувъ єи голосно, оперъ ся о поруче крѣсла, а на лица єго малювявъ ся незмѣрный задивъ. Великими очима вдививъ ся о̂нъ въ Рожу; пото̂мъ якъ бы засоро-