сливыхъ слѣзъ такъ усмѣхавъ ся, що она слова не могла промовити.
— Вы будете для него добри̂, — говоривъ Оліверъ — бо вы добри̂ для кождого. Я певный, що вы будете плакати, коли почуєте, що о̂нъ вамъ оповѣсть, але й урадуєтесь, такъ якъ мною, коли менѣ лѣпше було. Якъ я утѣкавъ, то о̂нъ казавъ: „Иди зъ Богомъ, най тобѣ Богъ помагає!“ о, а теперь я єму скажу: „Нехай тобѣ Богъ помагає“ и покажу єму, якъ я дуже єго за те люблю.
Коли они вко̂нци ѣхали вузкими улицями мѣста, то Оліверъ бувъ самъ не сво̂й. Тутъ бувъ до̂мъ предпріємця похороно̂въ, лише далеко меншій и не такій величавый, якъ єму вперѣдъ здававъ ся, и инши̂ добре єму знани̂ будинки та склепы, и до̂мъ поправы, сумна вязниця єго молодыхъ лѣтъ зъ непривѣтными о̂кнами, а на брамѣ стоявъ той самъ худый дверникъ. Оліверъ мимоволѣ зжахнувъ ся, засмѣявъ ся самъ изъ себе, що такій дурный, плакавъ и смѣявъ ся на перемѣну. Богато осо̂бъ у дверей и о̂конъ по̂знавъ о̂нъ зновъ; єму здавалось, мовь бы мѣсто о̂нъ що ино опустивъ и мовь бы житье за послѣдни̂ лѣта було лише щасливымъ сномъ.
Але и минувшо̂сть и теперѣшно̂сть була дѣйстностью. Подорожни̂ заѣхали передъ першу гостинницю, котру Оліверъ подивлявъ давнѣйше якъ яку палату, а панъ Ґрімвіґъ дуже собѣ єи вподобавъ, поцѣлувавъ стару и молоду даму, такъ якъ бы бувъ дѣдомъ усѣхъ и анѣ на думцѣ не мавъ ѣсти свою голову, навѣть тогды, коли сперечавъ ся зъ дуже старымъ почтаремъ и твердивъ, що лѣпше знає, котра найкоротша дорога до Лондону, хочь о̂нъ ѣздивъ нею лише разъ и то въ снѣ. Комнаты и обѣдъ були вже готови̂ и все було въ порядку, мовь о̂дъ якихъ чаро̂въ.