велико̂й тревозѣ, — у мене нема нѣ сестры, нѣ батька-матери. Я мешкаю въ Пентонвіль.
— Охъ, Господи! якій о̂нъ ставъ зухвалый! — захлипала дѣвчина.
— А, то Нансі! — скрикнувъ Оліверъ дуже зачудованый, ажь теперь приглянувшись лицю дѣвчины.
— Бачите, о̂нъ мене знає, — по̂дхопила Нансі. — Люде дебри̂, поможѣть менѣ завести єго до дому. Инакше батько-мати и всѣ мы помремо зъ журбы про него.
— До сто чорто̂въ, що ту такого? — крикнувъ наразъ чоловѣкъ, выбѣгши зъ шинку. — Оліверъ? А ты бѣсове насѣнье! заразъ рушай до дому! — и хопивъ Олівера за ковнѣръ.
Хлопець почавъ кричати и благати о помо̂чь.
— Помогти тобѣ? — гукнувъ Сайксъ. — Я тобѣ заразъ поможу! Що се за книжки у тебе? Певно крадени̂. Давай сюды!
Вырвавъ пачку зъ рукъ Олівера и сильно ударивъ нею хлопця по головѣ.
— Добре єму такъ! — закричали жѣнки, — то але́ прожене упо̂ръ!
— И я такъ думаю! — сказавъ Сайксъ, ударивъ Олівера ще ко̂лька разо̂въ и во̂звавъ єго йти безъ опору, а то заразъ по̂джене єго песъ, що ступавъ за ними.
Слабый ще зъ недуги, заголомшеный ударами и несподѣванкою цѣлой пригоды, страхаючись пса, що гаркотѣвъ, и брутальности здорового якъ дубъ чоловѣка, прибитый похвалою, яку давали стоячи довкола люде єго противникамъ — що-жь мо̂гъ зробити Оліверъ, слаба, немо̂чна дитина? Вже змеркло, улиця сама собою выглядала по̂дозрѣно, помочи не було видати нѣ-зъ-во̂дки, опо̂ръ не здавъ бы ся нѣ-на-що. Не знаючи добре, що зъ нимъ дѣє ся, розумѣвъ Оліверъ лишь то̂лько, що во-