Сторінка:Дікенс К. Оліверъ Твістъ (Львів, 1891).pdf/90

 

ГЛАВА ВО̂СѢМНАЦЯТА.

Якъ проводивъ Оліверъ сво̂й часъ въ товариствѣ поважаныхъ приятелѣвъ, котри̂ поправляли обычаѣ.

 

Коли на другій день „майстеръ“ и Чарль Бетсъ выйшли на свою звычайну роботу, скориставъ панъ Фажинъ зъ нагоды и мавъ довгу до Олівера бесѣду о єго велико̂й невдячности. Фажинъ пояснивъ єму докладно, що невдячно̂сть та навѣть дуже велика, бо о̂нъ нарочно покинувъ своихъ любыхъ и вѣрныхъ приятелѣвъ та ще й утечи хотѣвъ, коли они то̂лько трудо̂въ и гроша пожертвували, щобъ єго о̂днайти. Старый жидъ поклавъ велику вагу на се, що о̂нъ Олівера взявъ до себе и кормивъ тогды, коли єму грозила голодова смерть. О̂дтакъ оповѣвъ єму страшну и трогаючу исторію о одно̂мъ хлопци, котрому о̂нъ подо̂бно якъ Оліверови зъ доброго серця прийшовъ въ помо̂чь. Але хлопець сей бувъ него̂дный помочи, давъ знати о всѣмъ поліціи и єго въ судѣ въ Ольдъ-Балі засудили и повѣсили. Старый Фажинъ не крывъ ся зъ тымъ, що самъ до смерти хлопця причинивъ ся, а признавъ ся зо̂ слезами въ очахъ, що конче треба було пожертвувати єго, бо бувъ ледачимъ и зрадникомъ. Щобы собѣ и выбранымъ приятелямъ не пошкодити, мусѣвъ Фажинъ въ судѣ свѣдчити не дуже справедливо. А зако̂нчивъ бесѣду свою старый панъ тымъ, що яркими красками змалювавъ сумный образъ вѣшаня и неприятности єго и дуже чемно й приязно высказавъ надѣю, що чей нѣколи не буде мати причины, поступити собѣ такъ само зъ Оліверомъ Твістомъ.

Малому Оліверови застигла кровь въ жилахъ, коли слухавъ бесѣды жида. О̂нъ таки розумѣвъ потрохи неясни̂ грозьбы бесѣды. О̂нъ знавъ вже, що справедливо̂сть може неразъ невинного уважати виннымъ, коли