Сторінка:Д. І. Яворницький. Як жило славне Запорожське Низове військо (1918).djvu/18

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


духовничий чин. Один столітній дід запорожського роду казав про запорожців так, що хто не був запорожцем, то той не вмів і Богові молитись гаразд. І справді, з молитвою до Бога запорожці вист}шали у похід, на війну, з молитвою повертались вони і з походу; при бувши в Січ, завжди „воздавали хвалу Богові молебнимъ пѣніемъ и веселою арматною стрельбою“. Перед тим, як виступати супроти ворога у похід, запорожці часто засилали своіх оповістників скрізь по селах та по городах, і ті скликали православний люд на війну супроти ляха-католика, або ж турка-бусурмена боронити святу православну віру, святий божий хрест. „Хто хоче, щоб його за віру христіянську посадили на палю, хто хоче, щоб його четвертували, колесували, хто ладен перетерпіти усякі муки за святий хрест хто не боїтця смерти — приставай до нас Не треба лякатись смерти, іі не встережешся. Таке козаче життя“.

По разумінню запорожців, кожний козак мусив умерти певним христіянином і певним козаком, се-6 то не на лаві, у себе в хаті, чи хоч у курені, а на бойовому полі, в баталії з ворогом. Звичайна смерть лічить тільки бабі та мужикові, або ж тим із козаків, які дійшли глибокого віку. Один чернець, що жив чимало часу між запорожцями оповідає, що в побожністи н хто не переважав запорожців хіба т:льки греки староі віри. Кожноі суботи в навечерля великого І малого свята запорожці запалювали в своїх житлах перед святими образами лампадки І густо кадили ладаном, не жаліючи ні простого, ні ресного ладану. Шанування святих образів у запорожців було остільки велике, що курені, де жили запорожці вважались немов би каплиці, І а них ніхто — ні простий козак, а ні сам вельможний пан кошовий отаман не смів палити люльки. Уся військова старшина, куренні отамани і статечні запорожські діди